ЮРИДИЧНА ФІРМА «K&S partners»
«Наш результат - креативні рішення ваших проблем!»
+38 097-00-17-016
+38 063-653-03-82
+38 050-884-54-02
Частина 3 Витяг з узагальнення судової практики розгляду цивільних справ, які виникають з кредитних правовідносин (2009-2010 рр.)

Проблемні питання судової практики щодо договорів банківського вкладу

 

За договором банківського вкладу (депозиту) одна сторона (банк), що прийняла від другої сторони (вкладника) або для неї грошову суму (вклад), що надійшла, зобов'язується виплачувати вкладникові таку суму та проценти на неї або дохід в іншій формі на умовах та в порядку, встановлених договором (ч. 1 ст. 1058 ЦК).

Водночас, аналіз чинних законів та інших нормативно-правових актів України дає підстави для висновку про існування не лише цивільно-правового визначення договору банківського вкладу, але й розкриття його особливостей з урахуванням спеціального законодавства.

Так, вклад (депозит) - це кошти в готівковій або у безготівковій формі, у валюті України або в іноземній валюті, які розміщені клієнтами на їх іменних рахунках у банку на договірних засадах на визначений строк зберігання або без зазначення такого строку і підлягають виплаті вкладнику відповідно до законодавства України та умов договору (ст. 2 Закону України «Про банки і банківську діяльність»).

Договір банківського вкладу є реальним, оплатним договором, тобто таким, який вважається укладеним у момент прийняття банком від вкладника або третьої особи на користь вкладника грошової суми.

У договорі банківського вкладу (депозиту) однією стороною є виключно банківська установа (банк), а другою стороною (вкладником) - може бути як фізична, так і юридична особа.

Важливо, що на підставі законодавства України договори банківського вкладу можуть укладати не лише банки, а й інші фінансові установи, зокрема, юридичні особи, які відповідно до закону надають одну чи декілька фінансових послуг та які внесені до відповідного реєстру в порядку, встановленому законом (кредитні спілки). Фінансові установи для укладення договору банківського вкладу (депозиту) у національній та іноземній валюті, повинні мати банківську ліцензію та письмовий дозвіл на здійснення операцій з валютними цінностями, який є генеральною ліцензією на здійснення валютних операцій згідно з Декретом Кабінету Міністрів України «Про систему валютного регулювання і валютного контролю».

Положення ст. 1059 ЦК України врегульовує питання про форму договору банківського вкладу та наслідки недотримання письмової форми. Згідно положень цієї статті у разі недодержання письмової форми договору банківського вкладу цей договір є нікчемним. При вирішенні питання щодо дотримання письмової форми договору слід врахувати також п. 1.4 зазначеного вище Положення про порядок здійснення банками України вкладних (депозитних) операцій з юридичними і фізичними особами.

Відповідно до цього пункту залучення банком вкладів (депозитів) юридичних і фізичних осіб підтверджується: договором банківського рахунку; договором банківського вкладу (депозиту) з видачею ощадної книжки; договором банківського вкладу (депозиту) з видачею ощадного (депозитного) сертифіката; договором банківського вкладу (депозиту) з видачею іншого документа, що підтверджує внесення грошової суми або банківських металів і відповідає вимогам, установленим законом, іншими нормативно-правовими актами у сфері банківської діяльності (банківськими правилами) та звичаями ділового обороту.

Згідно з ч. 2 ст. 207 ЦК України правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо він підписаний його стороною (сторонами). Правочин, який вчиняє юридична особа, підписується особами, уповноваженими на це установчими документами, довіреністю, законом або іншими актами цивільного законодавства та скріплюються печаткою.

Отже, можна зробити висновок, що письмова форма договору є дотриманою, якщо внесення вкладу засвідчене ощадною книжкою, ощадним або депозитним сертифікатом або іншим документом, виданим банком вкладнику, що відповідає вимогам, передбаченим для таких документів нормативним актом. Договір може бути оформлений шляхом складання єдиного документа в кількох примірниках, один з яких видається вкладнику. Ощадна книжка, ощадний або депозитний сертифікат мають відповідати вимогам законодавства, банківським правилам і звичаям ділового обороту.

Умови договору про відмову від права на одержання вкладу на першу вимогу вважаються нікчемними, тобто наявність таких положень у тексті договору не породжує тих правових наслідків, які сторони мали на увазі.

Банки, як свідчить практика, пропонують три варіанти виплати процентів: у кінці строку, щомісячно та авансом. Якщо таким договором не встановлений розмір процентів, банк зобов'язаний виплачувати проценти у розмірі облікової ставки Національного банку України (ч. 1 ст. 1061 ЦК України, п. 3.4 постанови Правління Національного Банку України від 3 грудня 2003 р. № 516 «Про затвердження Положення про порядок здійснення банками України вкладних (депозитних) операцій з юридичними і фізичними особами»). Однак викладене вище правило застосовується лише щодо внесків у національній валюті. На вклади в іноземній валюті, якщо інше не встановлено у договорі, банк зобов'язаний нарахувати проценти згідно із Класифікатором іноземних валют, затвердженим постановою Правління Національного банку України від 4 листопада 1998 р. (у редакції від 2 жовтня 2002 р. № 378).

У ч. 2 ст. 1061 ЦК України зазначено, що банк має право змінити розмір процентів, які виплачуються на вклади на вимогу, якщо інше не встановлено договором. Зміна розміру процентів вкладу на вимогу може бути шляхом: збільшення або зменшення процентної ставки.

Законом встановлюється порядок дій банку у випадку зменшення розміру процентів. Так, установа банку зобов’язана повідомити вкладника про зменшення розміру процентів. І тільки після спливу одного місяця з моменту відповідного повідомлення до вкладу (депозиту) може застосовуватися новий (зменшений) розмір процентів. Виходячи зі змісту положення ст. 1061 ЦК України, слід визнати, що така інформація повинна бути доведена до відома вкладника і такі дані, в разі наявного судового спору, мають бути надані суду. У договорах банківського вкладу може передбачатися інший строк повідомлення про зменшення розміру процентів, а також спосіб такого повідомлення.

Законом передбачено обов’язок банку разом з поверненням вкладу (депозиту) виплатити і нараховані проценти. Тобто, не допускається затримання виплати процентів за вкладом, одностороння відстрочка чи розстрочка виплати процентів за вкладом. Вкладник має право на отримання процентів за вкладом навіть у випадку дострокового розірвання такого договору з ініціативи вкладника. За своєю суттю витребування вкладу до закінчення його строку слід визнати як односторонню зміну умов договору, яка дозволяється законом, але вчинення такої дії спричиняє настання певних наслідків, а саме у розмірі нарахування процентів за цим вкладом.

Відповідно до частин 5 і 6 ст. 1061 ЦК України проценти на банківський вклад нараховуються від дня, наступного за днем надходження вкладу у банк, до дня, який передує його поверненню вкладникові або списанню з рахунка вкладника з інших підстав. Проценти на банківський вклад виплачуються вкладникові на його вимогу із закінченням кожного кварталу окремо від суми вкладу, а невитребувані у цей строк проценти збільшують суму вкладу, на яку нараховуються проценти, якщо інше не встановлено договором банківського вкладу. У разі повернення вкладу виплачуються усі нараховані до цього моменту проценти.

Таким чином, якщо вклад повертається до закінчення відповідного строку виплати процентів, то суму процентів банк нараховує, виходячи з фактичного строку користування коштами вкладника, і сплачує одночасно з поверненням основної суми вкладу.

Також ч. 3 ст. 1060 ЦК України передбачено, що якщо відповідно до договору банківського вкладу  вклад повертається вкладникові на його вимогу до спливу строку або до настання інших обставин, визначених договором, проценти за цим вкладом виплачуються у розмірі процентів за вкладами на вимогу, якщо договором не встановлений більш високий процент.

На сьогодні, як свідчить практика, існує проблема у своєчасному поверненні вкладникам грошових коштів, які знаходяться на їх вкладних (депозитних) рахунках. Така ситуація виникла тому, що банки з різних причин не завжди виконують взяті на себе грошові зобов'язання по виконанню умов договору банківського вкладу.

Аналіз справ, направлених місцевими судами для узагальнення, свідчить, що фізичні особи (клієнти банку), які не змогли отримати вклади в банку або їм було відмовлено з різних підстав у видачі вкладу, зверталися до суду і такі позови в основному задовольнялися. При цьому в більшості випадків суди правильно виходили з вимог чинного законодавства та договору банківського вкладу, згідно з якими банк повинен виплачувати особі депозит у строк, у повному обсязі, з урахуванням відсотків, а також у тій валюті, в якій гроші були внесені на депозитний рахунок.

Разом із тим узагальнення показало, що не всі суди відрізняють правову природу процентів на банківський вклад, які виплачує банк відповідно до умов договору за користування чужими грошовими коштами на суму вкладу (ст. 1061 ЦК України) від процентів, які нараховуються від простроченої суми та стягуються як фінансова санкція за порушення грошового зобов'язання (ст. 625 ЦК). Крім того, не всі суди враховували, що ці проценти можуть бути стягнуті з боржника одночасно, оскільки це не є подвійним притягненням до юридичної відповідальності.

Нерідко невиконання банком зобов'язань за договором банківського вкладу обґрунтовується відповідачами (банками), наприклад, наявністю непереборної сили та форс-мажору, а також введенням Національним банком України мораторію на задоволення вимог кредиторів банку. Використання для вказаної мети зазначених доводів, хоча про них все ж таки йде мова в законах та інших нормативно-правових актах, є сумнівним і пояснюється це тим, що при порушенні умов банківського договору щодо своєчасного повернення вкладникам їх коштів, не враховується в цілому правова природа грошових зобов'язань.

За нормою п. 1 ч. 1 ст. 263 ЦК непереборна сила визначена як надзвичайна або невідворотна за даних умов подія.

Визначення непереборної сили встановлює умови, за яких законодавець вважає відсутньою вину боржника, тобто, таке визначення конкретизує умови, за яких боржник не несе відповідальності за порушення зобов'язання. Однак, при вирішенні позовів клієнтів вкладних (депозитних) рахунків все ж таки необхідно давати оцінку визначеними підзаконними актами поняття непереборної сили на відповідність п. 22 ч. 1 ст. 92 Конституції України («виключно законами України визначаються... засади цивільно-правової відповідальності...») та ч. 1 ст. 614 ЦК України, з одного боку, а з іншого - можливість його застосування до спірних правовідносин. Отже, з огляду на викладене не можуть застосовуватися визначення непереборної сили, які викладені в загальних положеннях Правил користування електричною енергією, затверджених Постановою Національної комісії з питань регулювання електроенергетики України від 31 липня 1996 р. № 28 та зареєстрованих в Міністерстві юстиції України 2 серпня 1996 р. за № 417/1442) до правовідносин, які виникли на підставі договору банківського вкладу щодо своєчасного виконання банком грошових зобов'язань.

Між тим у судовій практиці зустрічаються випадки, коли викладені вище вимоги Конституції України не враховувалися.

Таким чином, обмеження прав вкладника розірвати договір банківського вкладу у будь-який час, а також перешкоди вільно розпоряджатися своїми коштами суперечать Конституції України та ЦК України.

Форс-мажор, на відміну від непереборної сили, при певних обставинах є спеціальною підставою звільнення від відповідальності за невиконання (неналежне виконання) договірних зобов'язань. Тому вони складають одну із обов'язкових (істотних) умов певних видів договорів.

Отже, для визнання обставин «форс-мажором», необхідна наявність певних умов. По-перше, закріплення цих обставин в договорі. Сторони у договорі повинні узгоджувати форс-мажорні обставини шляхом прямого зазначення їх переліку. При цьому цей перелік вважається вичерпним й не підлягає розширеному тлумаченню. По-друге, обставини форс-мажору повинні виникати після укладення договору. По-третє, факт наявності форс-мажору підтверджується визначеними законом та іншими нормативно-правовими актами засобами доказування. В-четвертих, фактична неможливість виконання зобов'язань у період існування форс-мажору.

Таким чином, можна зазначити, що за загальним правилом «непереборна сила» та «форс-мажор» не відносяться до тих обставин, які безспірно звільняють банки від виконання грошових зобов'язань щодо своєчасного повернення коштів з вкладних (депозитних) рахунків. Проте не виключається можливість їхнього застосування, якщо існування ознак, які їх характеризують, доведено належними та допустимими доказами (ст. ст. 58, 59 ЦПК) й оцінені в установленому законом порядку (ст. 212 ЦПК).

Матеріали узагальнення показали, що у судів немає єдиної практики при вирішенні справ щодо договорів банківського вкладу в разі введення у банку тимчасової адміністрації або мораторію на задоволення вимог кредиторів.

Згідно зі ст. 2 Закону України «Про банки і банківську діяльність» (у редакції від 23 червня 2009 року) мораторій - зупинення виконання банком майнових зобов'язань і зобов'язань щодо сплати податків і зборів (обов'язкових платежів), строк виконання яких настав до дня введення мораторію, та зупинення заходів, спрямованих на забезпечення виконання цих зобов'язань та зобов'язань щодо сплати податків і зборів (обов'язкових платежів), застосованих до прийняття рішення про введення мораторію.

У редакції цього Закону від 24 липня 2009 року визначення мораторію в статті 2 і стаття 85 змінені: мораторій - зупинення виконання банком зобов'язань перед кредиторами та зобов'язань щодо сплати податків і зборів (обов'язкових платежів) та зупинення заходів, спрямованих на забезпечення виконання цих зобов'язань.

Отже, метою мораторію є створення під час здійснення тимчасової адміністрації, сприятливих умов для відновлення фінансового стану банку, який відповідав би вимогам, встановленим Законом України «Про банки і банківську діяльність», та нормативно-правовим актам Національного банку України. Пояснюється це тим, що кількість банків, які не виконують своїх зобов'язань перед своїми клієнтами, як свідчать матеріали узагальнення, збільшується. Одним із шляхів нормалізації цієї ситуації - введення в банк тимчасової адміністрації та, відповідно, мораторію.

Положення ст. 85 Закону України «Про банки і банківську діяльність» врегульовують механізм реалізації права Національного банку України на введення мораторію щодо задоволення вимог кредиторів під час здійснення тимчасової адміністрації.

Нормами ч. 1 ст. 85 цього Закону не встановлено конкретний строк дії мораторію, але обмежено максимальну тривалість його дії - три місяці. Водночас, Національний банк України має право, як це вбачається з п. 2 Прикінцевих положень Закону України від 24 липня 2009 р. «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо особливостей проведення заходів з фінансового оздоровлення банків», продовжити на термін до шести місяців мораторій на задоволення вимог кредиторів банку, в якому на момент прийняття цього Закону введено мораторій. Таким чином, Національний банк України може приймати рішення про введення мораторію на будь-який строк, але останній у будь-якому разі не може перевищувати дев'яти календарних місяців. Національний банк України розміщує в день прийняття рішення про введення мораторію інформацію про це на своєму офіційному веб-сайті та протягом трьох днів у газеті «Урядовий кур'єр» або «Голос України».

Суть мораторію випливає з його змісту та означає, що протягом дії мораторію:

1) забороняється здійснення стягнення на підставі виконавчих документів та інших документів, за якими здійснюється стягнення та вжиття заходів, спрямованих на забезпечення такого стягнення відповідно до законодавства України.

2) не нараховується неустойка (штраф, пеня), інші фінансові (економічні) санкції за невиконання чи неналежне виконання зобов'язань перед кредиторами та зобов'язань щодо сплати податків і зборів (обов'язкових платежів).

Введення такого мораторію не може бути перешкодою для розгляду в суді вимог клієнтів вкладних (депозитних) рахунків щодо своєчасного або дострокового повернення їх грошових коштів.

З цього питання судова практика також є різною.

При вирішенні питання щодо правової природи документа НБУ про призначення тимчасової адміністрації та введення мораторію на задоволення майнових зобов’язань суди мають виходити з того, що згідно з вимогами Закону України «Про банки і банківську діяльність» під державну реєстрацію в Міністерстві юстиції України підпадають саме нормативно-правові акти, під якими розуміють рішення, дію яких поширено на невизначене або визначене загальними ознаками коло осіб і які призначені для неодноразового застосування щодо цього кола осіб. Постанови Правління НБУ про призначення тимчасової адміністрації та введення мораторію не є НПА, а є правовим актом індивідуальної дії, які не підлягають такій реєстрації.

Складним для судової практики виявилося питання щодо визначення того, що не нараховується протягом дії мораторію за невиконання чи неналежне виконання зобов’язань, оскільки в ст. 85 Закону України «Про банки і банківську діяльність» зазначено, що не нараховується неустойка (штраф, пеня), інші фінансові (економічні) санкції. Чи підлягає застосуванню положення ст. 625 ЦК України.

При вирішенні цього питання судам слід виходити з такого. Протягом дії мораторію не нараховується неустойка, до якої відноситься штраф і пеня, яка є формою цивільно-правової відповідальності за порушення умов договору. Проте грошове зобов'язання - зобов'язання боржника заплатити кредитору певну грошову суму відповідно до цивільно-правового договору та на інших підставах, передбачених цивільним законодавством України. До складу грошових зобов'язань боржника не зараховуються неустойка (пеня, штраф). Таке визначення грошового зобов’язання наведене у ст. 1 Закону України «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом», воно відповідає його суті та може використовуватись і в у справах зазначеної категорії.

Отже, крім цивільно-правового договору, грошове зобов’язання виникає і на інших підставах, передбачених цивільним законодавством, до якого відноситься положення ст. 625 ЦК України, згідно з якою боржник, який прострочив виконання грошового зобов’язання, на вимогу кредитора зобов’язаний сплатити суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також три проценти річних з простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом. Таким чином, ці суми не є штрафною санкцією і на них не поширюється дія мораторію.

Після закінчення дії мораторію неустойка (штраф, пеня), інші фінансові санкції, а також суми завданих збитків, які банк був зобов'язаний сплатити кредиторам за грошовими зобов'язаннями та зобов'язаннями щодо сплати податків, зборів (обов'язкових платежів), можуть бути заявлені до сплати в розмірах, які існували на дату введення мораторію, якщо інше не передбачено цим Законом.

Спірним для судів виявилося питання вирішення спорів за позовом вкладників щодо нарахування та стягнення процентів за користування банком їхнім вкладом після закінчення дії депозитного договору.

Аналіз справ, направлених на узагальнення, свідчить, що позивачі, звертаючись до суду з позовами про повернення банківського вкладу, також просили відшкодувати завдані їм збитки. При цьому дуже рідко коли зазначався конкретний їх розмір. Часто сума збитків, яку просили стягнути позивачі, обґрунтовувалися лише умовними припущеннями, а не умовами договору чи положеннями закону про нарахування процентної ставки банку за період з часу закінчення дії договору й до фактичного повернення вкладу.

Відповідно до ст. 611 ЦК України у разі порушення зобов'язань настають правові наслідки, встановлені договором або законом, у тому числі на відшкодування збитків та моральної шкоди.

Суттєвим є те, що зазначена стаття передбачає відшкодування моральної шкоди, проте лише у випадку, коли це встановлено законом або договором, на що не завжди суди звертали увагу. Тому, якщо сторони при укладенні договору передбачили таку відповідальність за порушення зобов'язань, то вимога про стягнення моральної шкоди підлягає задоволенню з урахуванням положень, встановлених ст. 23 ЦК України та роз'яснень, викладених в постанові Пленуму Верховного Суду України від 31 березня 1995 року № 4 (з відповідними змінами та доповненнями) „Про судову практику в справах про відшкодування моральної (немайнової) шкоди".

Якщо ж умовами договору не визначено моральну (немайнову) шкоду, як один із видів відповідальності, вона підлягає відшкодуванню лише у випадках, передбачених законом. При цьому ст. 611 ЦК України не слід розуміти так, що вона відсилає до ст. 16 цього Кодексу, яка серед способів захисту права називає відшкодування моральної (немайнової) шкоди. Такий висновок ґрунтується на тому, що спеціальна норма (п. 4 ч. 1 ст. 611 ЦК України) не може відсилати до загальної норми (п. 9 ч. 1 ст. 16 ЦК України).

Не можуть застосовуватись до правовідносин, що виникли з порушення договірного зобов'язання, й положення глави 82 ЦК України, які врегульовують правила деліктної відповідальності. Тому у випадку невиконання зобов'язань, в тому числі неповернення банківського вкладу, положення ст. 1167 ЦК України (підстави відповідальності за завдану моральну шкоду), не застосовуються.

Разом із тим, слід враховувати, що не виключається стягнення моральної шкоди, заподіяної в результаті доведених неправомірних дій працівників банку, у випадках виникнення деліктних правовідносин. Проте, такі правовідносини не будуть безпосередньо пов’язані з вирішенням спору про розірвання/повернення банківського вкладу, а будуть врегульовуватись іншими нормами ЦК України.