ЮРИДИЧНА ФІРМА «K&S partners»
«Наш результат - креативні рішення ваших проблем!»
+38 097-00-17-016
+38 063-653-03-82
+38 050-884-54-02
Частина 5 Витяг з узагальнення судової практики розгляду цивільних справ, які виникають з кредитних правовідносин (2009-2010 рр.)

Проблемні процесуальні питання при вирішенні справ з кредитних правовідносин

 

Завданням суду є ухвалення законного, обґрунтованого та справедливого рішення. Вирішення цього завдання є неможливим без чіткого дотримання норм цивільного процесуального законодавства при розгляді справ будь-якої категорії.

Матеріали проведеного узагальнення показали, що при розгляді справ, що випливають з кредитних правовідносин, судами нерідко допускаються помилки у правильному застосуванні та вірному розумінні норм процесуального права. Також слід звернути увагу на те, що певні процесуальні норми застосовуються з особливостями, характерними лише для справ, що випливають з кредитних правовідносин.

Перш за все суд має з’ясувати два найважливіших процесуальних питання:

1) чи підлягає справа розгляду в порядку цивільного судочинства (питання юрисдикції);

2) чи підсудна справа цьому суду (питання територіальної підсудності), правильне вирішення яких надасть змогу в подальшому для розгляду справи здійснювати наступні процесуальні дії.

1. При з’ясуванні питання щодо належності справи до розгляду в порядку цивільного судочинства суд має виходити з вимог ст. ст. 15, 16 ЦПК України: суди розглядають справи, що випливають із цивільних правовідносин і, при цьому, не повинні допускати об’єднання в одне провадження вимог, які підлягають розгляду за правилами різних видів судочинства, якщо інше не встановлено законом.

Законодавчі акти, які застосовуються судом при вирішення справ із кредитних правовідносин, не встановлюють ніяких виключень із наведених положень процесуального закону. 

Зазначені питання виникають у зв’язку з тим, що в одній і тій справі нерідко беруть участь як юридичні особи, так і фізичні особи, які є кредитором, боржником, поручителем, заставодавцем, майновим поручителем і т.п. Наприклад, позов пред'явлено банком, який є юридичною особою, як до юридичної особи, яка є боржником, так і до фізичної особи, яка є майновим поручителем, про виконання ними як солідарними боржниками кредитного договору.

Слід зазначити, що судова практика в цій частині є спірною та неоднаковою.

У зв’язку з цим, оскільки згідно зі ст. 16 ЦПК України не допускається об’єднання в одне провадження вимог, які підлягають розгляду за правилами різних видів судочинства, якщо інше не встановлено законом, суд відкриває провадження у справі в частині вимог, які належать до цивільної юрисдикції (між юридичною особою і фізичною особою), і відмовляє у відкритті провадження у справі щодо вимог, коли їх розгляд проводиться за правилами іншого судочинства (між юридичними особами). Якщо на стадії відкриття провадження у справі допущена помилка, то суд при розгляді справи має закрити провадження в частині вимог, які не підлягають розгляду в порядку цивільного судочинства (п. 1 ч. 1 ст. 205 ЦПК України).

Таке вирішення цього спірного процесуального питання не порушує прав жодної зі сторін процесу та відповідає вимогам процесуального закону. Так, згідно зі ст. 543 ЦК України у разі солідарного обов’язку боржників кредитор має право вимагати виконання обов’язку частково або в повному обсязі як від усіх боржників разом, так і від будь-кого з них окремо.

Отже, за законом у даному випадку немає так званої обов’язкової процесуальної співучасті, тобто законом передбачено право позивача звернутися до суду до кожного з боржників окремо. Крім того, предметом спору є різні самостійні договірні відносини: між кредитором і боржником за кредитним договором; між кредитором і поручителем (іпотекодавцем тощо) за відповідним договором або ж ці відносини можуть врегульовуватись одним кредитним договором, що не змінює суті окремих договірних відносин).

Немає проблем у цій ситуації й щодо виконання рішень, які можуть бути ухвалені як в порядку цивільного, так і в порядку господарського судочинства, оскільки стягувачем є одна й та сама особа, банк, і відповідно до ст. 20 Закону України «Про виконавче провадження» саме стягувачу належить право вибору органу виконавчої служби, якщо виконавчі дії будуть вчинятися на різній території їх повноважень. А ст. 544 ЦК України врегульовано ситуацію в разі виконання солідарного обов’язку одним з боржників раніше інших.

У судів виникають питання про зміст резолютивної частини рішення за позовом банка до фізичної особи (наприклад, поручителя) в разі, якщо господарським судом на користь банка вже стягнуто заборгованість за кредитним договором з боржника-юридичної особи (така ж ситуація виникає і в разі пред’явлення окремих позовів до боржника і поручителя – фізичних осіб). Крім того, виникають питання й взагалі про можливість задоволення позову в такій ситуації.

У цій ситуації суди повинні враховувати положення ст. 543 ЦК України, згідно з якою кредитор у разі наявності солідарних боржників має право на пред’явлення окремих позовних вимог незалежно від того, що іншим судом сума заборгованості стягнута з одного з боржника. Проте суд повинен враховувати положення ч. 2 ст. 544 ЦК України, зміст якої вказує на те, що якщо кредитор не одержав від одного з солідарних боржників всієї суми боргу, то він має право пред’явити позов до решти солідарних боржників лише на недоодержану суму заборгованості. У зв’язку з цим суди повинні вимагати від позивача надання доказів залишкової суми за кредитним договором та виконання іншого рішення суду.

При цьому в резолютивній частині рішення за спором між банком і фізичною особою суд має зазначити про солідарний обов’язок цієї особи, навівши в мотивувальній частині дані про інше рішення суду щодо стягнення суми з іншої особи. По-перше, це випливає з положень ст. ст. 543, 544 ЦК України, а, по-друге, у подальшому надасть можливість державному виконавцю регулювати процес виконання рішення суду щодо повного задоволення вимог кредитора (стягувача).

Матеріали узагальнення свідчать про те, що у судів склалася неоднозначна практика щодо юрисдикційності спору в разі наявності третейського застереження, що містяться у більшості кредитних договорах.

Деякі суди, відмовляючи у відкритті провадження у справі за наявності договору про передачу справи на розгляд третейського суду, не враховували положення ст. 17 ЦПК України та роз'яснення постанови Пленуму Верховного Суду України від 12 червня 2009 року № 2 „Про застосування норм цивільного процесуального законодавства при розгляді справ у суді першої інстанції». У п. 2 цієї постанови зазначається, що договір сторін про передачу спору на розгляд третейського суду (стаття 17 ЦПК) не є відмовою від права на звернення до суду за захистом. Пред'явлення позову до суду за наявності такого договору не дає підстав для повернення заяви чи відмови у відкритті провадження у справі (ст. ст. 121, 122 ЦПК), за винятком передбаченого п. 6 ч. 1 ст. 207 ЦПК обов'язку суду залишити заяву без розгляду, якщо від відповідача надійшло до початку з'ясування обставин у справі заперечення проти вирішення спору в суді.

2. При з’ясуванні процесуальних питань територіальної підсудності суди повинні виходити з положень статей 108-117 ЦПК України. При цьому найбільше проблемних питань виникало щодо дотримання правил договірної підсудності, оскільки, як правило, у спірному договорі (кредитному, поруки тощо) нерідко зазначається суд, який має вирішити наявні між сторонами суперечки щодо виконання умов договору.

Так, відповідно до ст. 112 ЦПК України, яка виключена з процесуального кодексу Законом України «Про судоустрій і статус суддів» від 7 липня 2010 року, сторони мали право письмово визначити територіальну підсудність справи, крім справ, для яких встановлена виключна підсудність. Якщо сторони у письмовій формі, в тому числі у самому договорі, визначились із підсудністю, такий правочин є обов'язковим не тільки для сторін, які в односторонньому порядку не можуть від нього відмовитись чи змінити, але й для суду. Наявні інші умови договору, які порушують, наприклад, виключну підсудність чи інстанційну компетенцію судів (родова підсудність) прийматись судом до уваги не можуть.

Вирішуючи питання щодо підсудності справ, які стосуються договору іпотеки або застави нерухомого майна у випадку, якщо майно відповідача може знаходитись у різних місцях, слід виходити з того, що позивач має право вибору підсудності. Позови про визнання недійсними правочинів щодо нерухомого майна (наприклад, договору іпотеки) та застосування наслідків недійсності такого договору пред'являються за правилами ч. 1 ст. 114 ЦПК України, тобто за місцем знаходження майна або основної його частини.

Отже, якщо предмет позовних вимог зводиться до стягнення заборгованості за кредитом, то суд має застосувати положення про підсудність, визначену ст. ст. 109, 110 ЦПК України. Якщо ж предметом позову є звернення стягнення на предмет іпотеки (ст. ст. 33, 39 Закону України «Про іпотеку») тощо, то суд застосовує положення про виключну підсудність.

Оскільки, як зазначалось вище, Закон України «Про захист прав споживачів» не поширюється на спори щодо виконання кредитних договорів, що впливає на визначення підсудності спору за місцем проживання споживача, то виникає питання підсудності за місцем знаходження філії банку.

Так, згідно зі ст. 93 ЦК України місцезнаходження юридичної особи є адреса органу або особи, які відповідно до установчих документів юридичної особи чи закону виступають від її імені. Статтею 95 ЦК установлено, що філією юридичної особи є відокремлений підрозділ юридичної особи, що розташований поза її місцезнаходженням та здійснює всі або частину її функцій.

Відповідно до ч. 7 ст. 110 ЦПК України позови, що виникають з діяльності філії або представництва юридичної особи, можуть пред'являтись за їх місцезнаходженням.

Статтею 2 Закону України „Про банки і банківську діяльність" визначено, що філією банку є відокремлений структурний підрозділ банку, що не має статусу юридичної особи і здійснює банківську діяльність від імені Банку.

3. Матеріали узагальнення свідчать про те, що в деяких випадках суди до участі у справі залучали Національний банк України (в якості відповідача або, здебільшого, в якості третьої особи). В основному це стосується позову про визнання кредитного договору в іноземній валюті недійсним чи стягнення заборгованості за таким договором.

Згідно з положеннями цивільного процесуального законодавства відповідач – це особа, яка має безпосередній зв’язок зі спірними матеріальними правовідносинами та, на думку позивача, порушила, не визнала або оспорила його права, свободи чи інтереси і тому притягується до участі у цивільній справі для відповіді за пред'явленими вимогами; третя особа, яка не заявляє самостійних вимог – це особа, яка вступає у справу або залучається до участі у справі на стороні позивача або відповідача для захисту особистих прав чи інтересів, оскільки рішення у справі може вплинути на його права і обов’язки по відношенню до однієї зі сторін.

Проте наведені вище позовні вимоги ніяк не стосуються діяльності НБУ чи його територіальних управлінь, прийняті рішення не можуть вплинути на його права чи обов’язки відносно жодної із сторін, а стосуються безпосередньо сторін кредитного договору.

У зв’язку з цим суди не повинні залучати до участі у справі Національний банк України у таких справах, а в разі їх зазначення позивачем у позовній заяві – виключати з числа осіб, які беруть участь у справі, оскільки згідно зі ст. 119 ЦПК України позивач лише зазначає таких осіб, проте лише суд вирішує питання про склад осіб, які беруть участь у справі (п. 2 ч. 6 ст. 130 ЦПК України).

Проте, слід враховувати, що банки мають залучатись до участі у судовому розгляді спорів про право власності на майно, щодо якого вони виступають обтяжувачами (заставодержателями) у порядку, встановленому ч. 2 ст. 35 ЦПК, для визначення наявності таких обтяжувачів необхідно використовувати інформацію з відповідних реєстрів обтяжень.

4. У судів виникають процесуальні питання, пов’язані з визначенням ціни позову. Зокрема, у деяких випадках, у спорах, пов'язаних з виконанням договірних зобов'язань в іноземній валюті, при вирішенні питання про відкриття провадження у справі виникали складнощі із визначенням ціни позову, а відповідно суми судового збору, яку необхідно сплатити при зверненні до суду, оскільки ст. 80 ЦПК України не закріплює порядок визначення ціни позову у зазначених справах.

Проте у цій ситуації суди можуть використовувати положення п. 4 ч. 1 ст. 55 Господарського процесуального кодексу України, в якому зазначено, що у позовах про стягнення іноземної валюти ціна позову визначається в іноземній валюті та у гривнях відповідно до офіційного курсу, встановленого Національним банком України на день подання позову.

Тому судовий збір резидентами має сплачуватись у національній валюті, так як відповідно до ч. 1 ст. 99 Конституції України грошовою одиницею України є гривня. Положення ч. 2 ст. 7 Декрету КМУ „Про державне мито" про те, що з позовів, які подаються до суду в іноземній валюті, а також за дії та операції в іноземній валюті державне мито сплачується в іноземній валюті поширюється лише на нерезидентів.

Повернення коштів у валюті не суперечить ЦК України, оскільки у конкретному випадку валюта не виступає засобом платежу. У разі не можливості повернення коштів у валюті, суд може визначити порядок виконання рішення суду, зазначивши про стягнення кредиту у гривнях, що складає еквівалент суми за курсом, встановленим Національним банком України на день ухвалення рішення у справі. Це питання є актуальним з точки зору захисту порушених прав позивача (ст. 1 ЦПК України), оскільки державні виконавці відмовляють у відкритті виконавчого провадження, якщо в рішенні суду не зазначено гривневого еквіваленту боргу.

При пред'явленні позову про визнання виконавчого напису про звернення стягнення на предмет застави таким, що не підлягає виконанню, судовий збір та витрати на ІТЗ повинні обчислюватись не як з майнового спору, виходячи з того, що вчинення виконавчого напису є одним із видів досудового врегулювання вирішення справи.

У справах за позовами про визнання недійсними кредитних договорів, договорів іпотеки, застави, поруки без застосування наслідків недійсності судовий збір сплачується як із немайнового спору.