ЮРИДИЧНА ФІРМА «K&S partners»
«Наш результат - креативні рішення ваших проблем!»
+38 097-00-17-016
+38 063-653-03-82
+38 050-884-54-02
Витяг з узагальнення судової практики розгляду цивільних справ, які виникають з кредитних правовідносин (2009-2010 рр.)

Проблемні питання судової практики щодо кредитних договорів

 

Аналіз судової практики зазначеної категорії справ свідчить про те, що найпоширенішими в 2009 – 2010 році були спори щодо укладення, виконання та розірвання кредитних договорів.

Зокрема, це були вимоги кредитора про стягнення боргу за кредитним договором, а також процентів за користування кредитом та відповідних штрафних санкцій за невиконання (несвоєчасне) виконання кредитного договору. Основними причинами виникнення таких спорів є наслідки порушення договору позичальниками у частині виконання зобов'язання належним чином і в установлений строк відповідно до умов договору. Майже в усіх випадках ця обставина, зокрема, пов'язана з відсутністю коштів, а також іншого майна у позичальника для виконання умов кредитного договору, а також зі збільшенням банком процентної ставки за кредитними договорами в односторонньому порядку, що до внесення законодавчих змін передбачалось умовами договору.

Правова природа кредитних правовідносин урегульована в нормах цивільно–правового зобов’язального інституту “Позика. Кредит. Банківський вклад” (глава 71 ЦК України), Закону України “Про банки і банківську діяльність” та інших відповідних правових актах.

Кредитний договір кваліфікується як двосторонній, консенсуальний та оплатний.

Предметом кредитного договору – є лише грошові кошти (на відміну від договору позики). Гроші, як предмет кредитного договору, відносяться до категорії речей, визначених родовими ознаками, які можуть вільно відчужуватись чи переходити від однієї особи до іншої в порядку універсального правонаступництва (спадкування, реорганізація юридичної особи) чи іншим способом (сингулярне правонаступництво).

Відповідно до ст. 47 Закону України "Про банки і банківську діяльність" операції, визначені пунктами 1-3 частини першої цієї статті (у тому числі розміщення залучених коштів від свого імені, на власних умовах та на власний ризик), належать до виключно банківських операцій, здійснювати які дозволяється тільки юридичним особам, які мають банківську ліцензію. В силу вищенаведеного слід дійти висновку, що кредитування здійснює саме банк, який отримав відповідну ліцензію, а не його структурні одиниці (відділення, філії). Проте, якщо це передбачено відповідними повноваженнями структурної одиниці (положення, статут, довіреність), остання має право укладати кредитні договори від імені банку. Стороною за договором у таких випадках є банк, а не його структурна одиниця. І саме банк (а не його структурна одиниця) має бути стороною у справі.

У зв’язку з цим неправильною є судова практика, де суди визнають стороною у цій категорії справ структурні банківські підрозділи, а не сам банк, як юридичну особу.

Також в якості кредитодавця можуть виступати страхові організації та кредитні спілки, проте вони з огляду на особливості їхнього правового статусу, не мають права переводити борг чи відступати правові вимоги за кредитним договором.

В якості позичальника за кредитним договором може виступати будь-яка фізична чи юридична особа, яка володіє правосуб’єктністю.

При вирішенні справ про визнання кредитного договору недійсним суди мають враховувати вимоги законодавства, що стосуються їх чинності. Вони встановлені як ЦК України (ст. ст. 1048-1052, 1054), так і Законом України «Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг». Зокрема, це:

- досягнення сторонами згоди з усіх істотних умов договору: мета, сума і строк кредиту; умови і порядок його видачі та погашення; види (способи) забезпечення зобов’язань позичальника; відсоткові ставки; порядок плати за кредит; порядок зміни та припинення дії договору; відповідальність сторін за невиконання або неналежне виконання умов договору;

- кредитний договір має укладатись обов’язково у письмовій формі, причому недодержання письмової форми тягне його нікчемність та не створює ніяких правових наслідків, окрім тих, що пов’язані з його нікчемністю;

- сторони кредитного договору повинні мати необхідний обсяг цивільної дієздатності;

- волевиявлення сторін має бути вільним і відповідати їхній внутрішній волі.

Однією з істотних умов кредитного договору, яка має бути чітко виписана в договорі, та на яку суд повинен звертати увагу, є сплата процентів на грошову суму, отриману в кредит. Проценти, сплачувані позичальником за користування кредитом за своїм характером є встановленою договором платою за користування грошовими коштами, а не неустойкою, яка є не тільки способом забезпечення виконання зобов’язань, а також і однією з форм цивільно-правової відповідальності.

Непоодинокими є випадки звернення із вимогами про визнання недійсним кредитного договору із посиланням на невідповідність його умов загальним засадам цивільного законодавства, зокрема справедливості, добросовісності та розумності (ст. 3 ЦК України), а також ст. 18 Закону України «Про захист прав споживачів» щодо справедливості умов договору через застосування для визначення боргу, відсотків за користування кредитом грошового еквівалента гривні до долара США, а відтак покладання, на думку позивачів, усіх ризиків знецінення національної валюти на позичальника.

Уявляється, що у такому випадку суду слід входити з того, що за відсутності заборони використання іноземної валюти як засобу платежу за умов дотримання вимог валютного законодавства, що буде детально проаналізовано в 4 розділі узагальнення, це не може бути підставою для визнання його недійсним і, укладаючи такий договір, сторона з’ясовує, на яких умовах він укладається, а відтак з власної ініціативи на момент отримання коштів визначає для себе правила подальшої поведінки, які в подальшому не мають безпідставно змінюватися на вимогу однієї зі сторін.

Крім того, відмова від надання чи одержання кредиту не є односторонньою відмовою від зобов'язання, передбаченого ст. 615 ЦК України, або одностороннім його розірванням.

Отже, складними для судів виявилися спори щодо розірвання або визнання недійсними кредитних договорів у зв’язку зі зростанням/коливанням курсу іноземної валюти, в основному долара США.

Зростання курсу долара США – валюти кредиту, за загальним правилом, саме по собі не є підставою для розірвання кредитного договору, оскільки у позичальника існувала можливість передбачити в момент укладення договору зміни курсу гривні по відношенню до долара США, виходячи з динаміки зміни курсів валют з моменту введення в обіг національної валюти – гривні та її девальвації й можливість отримання кредиту в національній валюті.

Крім того, п. 3.8 Правил надання банками України інформації споживачу про умови кредитування та сукупну вартість кредиту, затверджених постановою Правління Національного банку України від 10 травня 2007 року № 168, передбачено, що в разі надання кредиту в іноземній валюті банки зобов’язані під час укладення кредитного договору попередити споживача, що валютні ризики під час виконання зобов’язань за цим договором несе споживач. Про роз’яснення позичальникові інформації про можливі валютні ризики перед укладенням договору йдеться і в ст. 11 Закону України «Про захист прав споживачів».

При розгляді спорів щодо зміни або розірвання кредитного договору у зв’язку із істотною зміною обставин, що передбачено ст. 652 ЦКУ, то суд має мати на увазі, що позичальнику необхідно довести наступне:

1. При зміні договору посилання на істотну зміну обставин можливе лише у тому разі, коли сторони при укладенні договору визначили такі обставини як істотні;

2. Обставини, якими сторони керувалися при укладенні договору, у чому саме вони змінились і чому зміна обставин є істотною. Вимагаючи розірвання договору на цій підставі, позивач, з урахуванням положень процесуального законодавства щодо обов’язку доказування, повинен довести, зокрема впевненість сторін у момент укладення договору в тому, що така зміна обставин не настане;

3. Одночасно наявність чотирьох умов, перелічених у ч. 2 ст. 652 ЦК, у розрізі конкретної ситуації, акцентуючи, яким чином виконання договору порушує співвідношення майнових інтересів сторін і позбавляє заінтересовану сторону того, на що вона розраховувала при укладенні договору;

4. Враховуючи те, що за істотної зміни обставин зміна договору за рішенням суду допускається у виняткових випадках (ч. 4 ст. 652 ЦК), необхідно також довести наявність однієї з двох наступних умов: 1) розірвання договору повинно суперечити суспільним інтересам або 2) може потягнути для сторін (чи однієї з них) шкоду, яка значно перевищує затрати, необхідні для виконання договору на умовах, змінених судом.

У будь-якому випадку суд має мати на увазі, що поняття «істотна зміна обставин» є оціночною категорією, законодавець у п. 2 ч. 1 ст. 651 ЦК України дає визначення цього поняття, вказуючи на те, що зміна обставин є істотною, якщо вони змінилися настільки, що, якби сторони могли це передбачити, вони не уклали б договір або уклали б його на інших умовах.

Що стосується позовних вимог про дострокове стягнення кредиту відповідно до ч. 2 ст. 1050, ч. 2 ст. 1054 ЦК України або про звернення стягнення на заставлене майно, то судами допускається інша помилка, а саме вказані вимоги нерідко ототожнюються з розірванням кредитного договору.

Статтею 651 ЦК передбачені підстави для зміни або розірвання договору. У судовому порядку ці питання вирішуються, якщо сторонами договору не досягнуто згоди і одна із заінтересованих сторін звернулася з вимогою до суду з двох підстав: істотне порушення договору другою стороною; інші випадки, встановлені договором або законом (ч. 2 ст. 651 ЦК України). Натомість, ч. 3 ст. 651 ЦК зазначає, що і без звернення до суду договір вважається розірваним або зміненим у силу самого факту односторонньої відмови від договору у повному обсязі чи частково (якщо таке право передбачене договором або законом).

Виходячи з характеру правовідносин сторін, які регулюються параграфом 2 глави 71 ЦК України (Кредит), змісту норм ст. ст. 598-599 та ст. 653 ЦК України, cудам слід звертати увагу на те, що законодавець розрізняє поняття «розірвання договору», з одного боку, і «припинення зобов’язання/договору». Зазначені поняття не є тотожними через відмінні підстави їх виникнення та юридичні наслідки, які породжені цими правовими явищами. Розірвання договору слід розглядати як один з видів припинення договору. 

Таким чином, в силу зазначених правових норм, за загальним правилом, розірвання договору припиняє його дію на майбутнє і не скасовує сам факт укладення і дії договору включно до моменту його розірвання, а також зберігає в дії окремі його умови щодо зобов’язань сторін, спеціально передбачені для застосування на випадок порушення зобов’язань і після розірвання договору, виходячи з характеру цього договору, за яким кредитор повністю виконав умови договору до його розірвання.

До наведеного вище слід додати, що відповідно до положень ст. 11 ЦПК суд розглядає цивільні справи в межах заявлених позовних вимог. Вийти за межі позовних вимог суд має право лише у випадках, прямо передбачених законом, і з дотриманням загальних засад цивільного судочинства. Так, деякі суди розривають кредитні договори у справах за позовами банків та інших фінансових установ про дострокове повернення всіх сум за кредитним договором, хоча позивачі такої вимоги не заявляли.

Відмовляючи банку в стягненні суми кредиту в повному обсязі, суди послалися на те, що вимоги ст. 1050 ЦК України про право позикодавця вимагати дострокового повернення частини позики, що залишилася, та сплати відсотків у разі прострочення позичальником повернення чергової частини позики, не можуть бути застосовані, оскільки стягнення всієї суми боргу достроково може мати місце лише в разі, коли сторона, що ставить питання про дострокове повернення всієї суми боргу, заявить вимоги про розірвання договору, що передбачено ч. 2 ст. 651 ЦК України, а банк таких вимог не заявляв.

Необхідно зазначити, що дострокове присудження до виконання основного зобов'язання в натурі не тягне його припинення з дня набрання законної сили рішення суду і не виключає стягнення процентів, пені і збитків та інших штрафних санкцій, передбачених угодою, до дня фактичного задоволення (повного розрахунку).

Звернення до суду з вимогою про дострокове повернення всіх сум за кредитним договором у зв'язку з порушенням умов договору згідно з ч. 2 ст. 1050 ЦК України не означає односторонньої відмови від договору, а є наслідком невиконання чи неналежного виконання боржником своїх договірних зобов'язань. Це спосіб цивільно-правової відповідальності боржника. У подальшому при невиконанні рішення суду у кредитора виникає право стягувати суми, передбачені ч. 2 ст. 625 ЦК України, оскільки зобов'язальні правовідносини не припинилися. У ст. 599 ЦК України зазначено, що зобов'язання припиняються його виконанням, проведеним належним чином (а не в силу ухвалення рішення суду).

Слід зазначити, що наявність виконавчого напису за відсутності реального виконання боржником свого зобов’язання (добровільного чи примусового) не свідчить про припинення договірних правовідносин сторін. Тобто саме по собі вчинення виконавчого напису, виконання якого не здійснено вчасно, не припиняє зобов’язальних правовідносин сторін договору й не звільняє боржника від відповідальності за невиконання ним грошового зобов’язання та не позбавляє кредитора права на отримання відсотків за користування кредитом і пеню за несвоєчасну сплату кредиту.

Поряд із вимогами про стягнення заборгованості, банки у деяких випадках заявляли вимоги і про розірвання кредитних договорів. У переважній більшості суди задовольняли такі вимоги.

Уявляється правильною практика судів щодо розірвання кредитних договорів у тому випадку, коли банком одночасно ставиться питання про розірвання кредитного договору та про стягнення сум заборгованості за вказаним кредитним договором.

Коли ж банком ставиться питання лише про стягнення сум заборгованості за кредитним договором, то правильним є задоволення позову в межах заявлених позовних вимог, відповідно до вимог ст. 11 ЦПК України, лише щодо стягнення сум заборгованості.

Слід звертати особливу увагу на наявність у позовній заяві обставин, передбачених пп. 5, 6 ч. 2 ст. 119 ЦПК, а саме виклад обставин, якими позивач обґрунтовує свої вимоги та зазначення доказів, що підтверджують кожну обставину, наявність підстав для звільнення від доказування.

При стягненні сум за кредитним договором суду слід керуватись положенням ч. 1 ст. 1050 ЦК України та виходити з того, що стягнення сум (процентів) за ст. 1048 ЦК України є платою (винагородою) за користування грошовими коштами, а стягнення сум згідно з ч. 2 ст. 625 ЦК України є заходом цивільно-правової відповідальності за порушення грошового зобов’язання.

У справах, що розглядалися судами, предметом неустойки були лише грошові кошти, розмір яких встановлювався договором. Як правило, суди вірно визначали цей розмір. При цьому враховували положення ч. 3 ст. 551 ЦК України щодо зменшення розміру неустойки, якщо він значно перевищував розмір збитків, а також за наявності інших обставин, які мають істотне значення.

Проте суди не завжди застосовували зазначене вище положення закону та стягували неустойку в сумі, що в кілька разів перевищувала розмір заборгованості.

Істотними обставинами в розумінні ст. 551 ЦК України можна вважати ступінь виконання зобов’язання боржником, наприклад, дострокове погашення кредиту та відсотків, доведений матеріалами справи тяжкий майновий стан боржника, інші інтереси сторін (а не лише боржника), які заслуговують на увагу.

Також у ході проведення узагальнення виявлені випадки, коли суди без належного правового та фактичного обґрунтування зменшували розмір неустойки або відмовляли у задоволенні вимог про її стягнення, а також відмовляли в позові про стягнення неустойки з тих підстав, що позивачі не надали відповідних розрахунків її розміру.

Правильним є те, що розрахунок пені є обов’язком позивача (ст. 10 ЦПК України). Проте слід звернути увагу на те, що при відкритті провадження у справі, перевіряючи позовну заяву на відповідність її змісту вимогам ст. 119 ЦПК України, суд на це не звернув уваги та призначив не підготовлену справу до судового розгляду, що є недопустимим.

У таких випадках суду слід мати на увазі, що положення ч. 3 ст. 551 ЦК України щодо зменшення розміру неустойки може бути застосоване лише до процентів, які нараховуються як пеня, оскільки вони є засобами цивільно-правової відповідальності, чи згідно з ч. 2 ст. 625 ЦК України, враховуючи її компенсаційну природу, а проценти, які підлягають сплаті згідно з положеннями ст. ст. 1054, 1056-1 ЦК України у такому порядку не підлягають зменшенню через неспівмірність з розміром основного боргу, оскільки вони є платою за користування грошима і підлягають сплаті боржником за правилами основного грошового боргу. 

У ході проведення узагальнення з’ясовано, що певну складність для судів становлять справи щодо правомірності підвищення процентної ставки згідно з ч. 2 ст. 1056-1 та ст. 1061 ЦК України у зв'язку з прийняттям Закону України від 12 грудня 2008 р. № 661 (далі Закон №661), яким передбачено, що встановлений кредитним договором розмір процентів не може бути збільшений банком в односторонньому порядку, а також, що умова договору банківського вкладу щодо права банку змінювати розмір процентів на строковий вклад в односторонньому порядку є нікчемною. Цей закон набрав чинності з 10 січня 2009 року, проте, як вбачається з матеріалів справ, банки надіслали повідомлення про підвищення відсотків за кредитним договором з січня - лютого 2009 р. з посиланням, зокрема, на те, що ще у грудні 2008 р. банком прийнято таке рішення, і на підставі цього банком в наступному зроблені перерахунки процентів за договором.

При розгляді таких справ у судів виникали питання, а саме:

- яка процедура та форма прийняття банком постанови або рішення і чи може прийматися до уваги це рішення, якщо воно прийнято після набрання чинності Законом;

- чи є належним повідомленням боржника, наявність у банку поштового реєстру, який містить інформацію про відправлення листа боржникові про підвищення процентної ставки;

- чи достатньо в даному випадку тільки повідомлення боржника про підвищення процентної ставки, в якому зазначається дата отримання листа банку та підпис особи, яка її отримала.

Вважаємо, що суди мають виходити з такого:

- зважаючи на закріплений Конституцією України принцип незворотності дії в часі законів та інших нормативно-правових актів (ч. 1 ст. 58), всі рішення банку у будь-якій формі (постанова, рішення, інформаційний лист) щодо підвищення процентної ставки в односторонньому порядку після 10 січня 2009 року є неправомірними (рішення Конституційного суду України від 09.02.1999 р. №1-рп/99 «У справі за конституційним зверненням Національного банку України щодо офіційного тлумачення положення ч.1 ст. 58 Конституції України (справа про зворотну дію в часі законів та інших нормативно-правових актів)»;

- належним повідомленням боржника щодо підвищення процентної ставки за кредитом є спосіб, визначений сторонами у договорі. Банк має довести, що він повідомив боржника належним чином. Для підтвердження доведення цього факту суд, на нашу думку, може використовувати положення ЦПК України, що стосуються процедури направлення повісток і повідомлень (так званий локальний предмет доказування);

- неправомірною є зміна процентної ставки, навіть у разі належного повідомлення, якщо договором чітко передбачено підписання в таких випадках додаткової угоди;

- потрібно також враховувати поведінку сторін після прийняття рішення банком щодо зміни процентної ставки у контексті положень цивільного законодавства про укладення та зміну договору, зокрема:

а) якщо боржник сплачує відсотки за новою ставкою, то пропозицію слід вважати прийнятою і правочин вчиненим, враховуючи ч.ч. 2, 3 ст. 205, ч. 2 ст. 642 ЦК України (навіть за відсутності доказів належного повідомлення боржника), так як фактичні дії вказують на прийняття пропозиції;

б) якщо боржник сплачує відсотки за попередньою ставкою та не вчиняв інших дій щодо прийняття пропозиції, то це свідчить про відсутність домовленості – у такому випадку слід виходити з умов договору.

Суди мають враховувати, що згідно з ч. 3 ст. 653 ЦК України у разі зміни договору зобов’язання змінюється з моменту досягнення домовленості про зміну договору, якщо інше не встановлено договором чи не обумовлено характером його зміни.

Якщо сторони досягли домовленості згідно з положеннями ст. ст. 207, 640 ЦК України та уклали кредитний договір, у якому передбачили умови підвищення процентної ставки, то вони мають виконуватись і вважаються такими, що момент досягнення домовленості настав.

Тобто, спочатку відбувається зміна відсоткової ставки, а потім надсилається повідомлення про це. Отже, якщо кредитний договір був укладений до 10 січня 2009 року і в ньому сторони досягли домовленості про те, що банк має право в односторонньому порядку змінити проценту ставку, то це вже є домовленістю сторін. Якщо банком прийнято таке рішення до 10 січня 2009 року (при підтвердженні цього юридичного факту відповідними доказами), а позичальник отримав повідомлення після цієї дати, то це є лише механізмом виконання цієї домовленості. У цьому разі важливим є визначений договором механізм виконання цієї домовленості: отримання повідомлення та, відповідно, прийняття пропозиції позичальником, чи укладання шляхом підписання додаткової угоди щодо підвищення процентної ставки. 

У будь-якому випадку всі зазначені вище обставини (підписання додаткової угоди про зміну процентної ставки, повідомлення про це боржника, поведінка сторін після зміни процентної ставки тощо) мають враховуватись судом у сукупності, але визначальним у вирішенні питання правомірності такої зміни в контексті Закону № 661 є саме дата рішення про зміну ставки банком (а саме до 10.01.2009р.).

Разом з тим, незважаючи на згоду позичальника на наявність подібних умов договору при його укладенні, дії з боку кредитора щодо підвищення процентної ставки підлягають оцінці в кожному конкретному випадку в контексті положення ст. 652 ЦК України та Правил надання банками України інформації споживачу про умови кредитування та сукупну вартість кредиту, затв. Постановою Національного банку України від 10 травня 2007 року № 168 про те, що банки мають право ініціювати зміну процентної ставки за кредитом лише в разі настання події, незалежної від волі сторін договору, яка має безпосередній вплив на вартість кредитних ресурсів банку та банки не мають права змінювати процентну ставку за кредитом в зв’язку з волевиявленням однієї зі сторін. Тобто зміна процентної ставки, виходячи з цього, можлива лише у разі істотної зміни обставин, проте не кожна обставина, передбачена договором може вважатися такою, оскільки сама по собі істотність передбачає зміну обставин настільки, що якби сторони могли це передбачити, вони не уклали б договір або уклали його на інших умовах.

Заслуговують на увагу й питання правомірності підвищення процентної ставки банком у разі настання певних випадків, зокрема порушення позичальником кредитної дисципліни, погіршення фінансового стану позичальника, здійснення поточних коливань процентних ставок по вкладам або кредитам, девальвації національної валюти до долару США тощо. Як правило, таке право передбачається безпосередньо у кредитному договорі із зазначенням вичерпного переліку таких випадків. Про визнання незаконними таких умов договору звертаються боржники, які посилаються на порушення кредиторами ст. 11 Закону України «Про захист прав споживачів» та невідповідність цих дій принципам зобов’язальних правовідносин.

Відповідно до п. 10 ст.11 Закону України «Про захист прав споживачів», якщо кредитодавець згідно із договором про надання споживчого кредиту одержує внаслідок порушення споживачем умов договору право на вимогу повернення споживчого кредиту, строк виплати якого ще не настав, або на вилучення продукції чи застосування іншої санкції, він може використати таке право лише у разі: 1) затримання сплати частини кредиту та/або відсотків щонайменше на один календарний місяць; або 2) перевищення сумою заборгованості суми кредиту більш як на десять відсотків; або 3) несплати споживачем більше однієї виплати, яка перевищує п’ять відсотків суми кредиту; або 4) іншого істотного порушення умов договору про надання споживчого кредиту.

Якщо кредитодавець на основі умов договору про надання споживчого кредиту вимагає здійснення внесків, строк сплати яких не настав, або повернення споживчого кредиту, такі внески або повернення споживчого кредиту можуть бути здійснені споживачем протягом тридцяти календарних днів з дати одержання повідомлення про таку вимогу від кредитодавця. Якщо протягом цього періоду споживач усуне порушення умов договору про надання споживчого кредиту, вимога кредитодавця втрачає чинність.

У ст. 1 Закону України «Про захист прав споживачів» визначено, що послуга - діяльність виконавця з надання (передачі) споживачеві певного визначеного договором матеріального чи нематеріального блага, що здійснюється за індивідуальним замовленням споживача для задоволення його особистих потреб. У п. 23 ст. 1 зазначеного Закону споживчий кредит - кошти, що надаються кредитодавцем (банком або іншою фінансовою установою) споживачеві на придбання продукції.

Нерідко суди застосовують ці положення закону.

Проте, слід мати на увазі, що відповідно до ст. 11 Закону України «Про захист прав споживачів» договір про надання споживчого кредиту укладається між кредитодавцем та споживачем, відповідно до якого кредитодавець надає кошти (споживчий кредит) або бере зобов'язання надати їх споживачеві для придбання продукції у розмірі та на умовах, встановлених договором, а споживач зобов'язується повернути їх разом з нарахованими відсотками.

У наведеному Законі чітко прописана процедура укладання договору, яка включає питання щодо надання інформації кредитодавцеві та споживачеві один про одного та щодо умов кредитування: мету, для якої споживчий кредит може бути витрачений, форми його забезпечення, тип відсоткової ставки, сукупну вартість кредиту та вартість послуги з оформлення договору про надання кредиту, строк, на який кредит може бути одержаний, та варіанти його повернення. При цьому в разі ненадання зазначеної інформації суб’єкт господарювання, який повинен її надати, несе відповідальність, встановлену статтями 15 і 23 цього Закону.

Договір про надання споживчого кредиту укладається у письмовій формі, один із оригіналів якого передається споживачеві. Споживач не зобов’язаний сплачувати кредитодавцеві будь-які збори, відсотки або інші вартісні елементи кредиту, що не були зазначені в договорі.

Отже, з урахуванням викладеного можна зробити висновок, що застосування Закону України «Про захист прав споживачів» до спорів, які виникають з кредитних правовідносин, можливе в тому разі, якщо предметом і підставою позову є питання надання інформації споживачеві про умови отримання кредиту, типи відсоткової ставки, валютні ризики, процедура виконання договору тощо, які передують укладенню договору. Після укладення договору між сторонами виникають кредитні правовідносини, тому до спорів щодо виконання цього договору цей закон не може застосовуватись, а застосуванню підлягає спеціальне законодавство в системі кредитування. 

У судовій практиці виникають проблеми у розумінні та визначенні поняття припинення зобов'язання, забезпеченого порукою.

Обставини, за яких припиняється порука, чітко визначені у ст. 559 ЦК України.

Відповідно до ст. 554 ЦК України в разі порушення боржником зобов'язання, забезпеченого порукою, боржник і поручитель відповідають перед кредитором як солідарні боржники, якщо договором поруки не встановлено додаткову (субсидіарну) відповідальність поручителя. Поручитель відповідає перед кредитором у тому ж обсязі, що і боржник, включаючи сплату основного боргу, процентів, неустойки, відшкодування збитків, якщо інше не встановлено договором поруки. Особи, які спільно дали поруку, відповідають перед кредитором солідарно, якщо інше не встановлено договором поруки.

Із конструкції ст. 554 ЦК України випливає, що хоча поручитель і пов'язаний із боржником певними зобов’язальними відносинами, він є самостійним суб'єктом у відносинах із кредитором. Це підтверджується його правом висувати заперечення проти кредитора і в тому разі, коли боржник від них відмовився або визнав свій борг (ч. 2 ст. 555 ЦК).

Разом з тим, суди повинні звертати увагу на те, що у зобов’язаннях, в яких беруть участь поручителі, збільшення кредитної процентної ставки навіть за згодою банку та боржника, але без згоди поручителя, не дає підстав покладення на останнього відповідальності за невиконання або неналежне виконання позичальником своїх зобов’язань перед банком (ч. 1 ст. 559 ЦК України).

Згідно зі ст. 543 ЦК України у разі солідарного обов'язку боржників (солідарних боржників) кредитор має право вимагати виконання обов'язку частково або в повному обсязі як від усіх боржників разом, так і від будь-кого з них окремо. Кредитор, який одержав виконання обов'язку не в повному обсязі від одного із солідарних боржників, має право вимагати недоодержане від решти солідарних боржників. Солідарні боржники залишаються зобов'язаними доти, доки їхній обов'язок не буде виконаний у повному обсязі. Солідарний боржник не має права висувати проти вимоги кредитора заперечення, що ґрунтуються на таких відносинах решти солідарних боржників з кредитором, у яких цей боржник не бере участі. Виконання солідарного обов'язку у повному обсязі одним із боржників припиняє обов'язок решти солідарних боржників перед кредитором.

Таким чином, при солідарному обов'язку кредиторові надається право за своїм розсудом вимагати виконання зобов'язання в повному обсязі або частково від усіх боржників разом або від кожного окремо. Пред'явивши вимогу до одного із солідарних боржників і не одержавши задоволення, кредитор має право пред'явити вимогу до іншого солідарного боржника.

З огляду на викладене, наявність, наприклад, рішення господарського суду про стягнення заборгованості за кредитним договором із боржника - юридичної особи не є перешкодою для пред'явлення окремого позову до поручителя - фізичної особи.

Крім того, відповідно до п. 4 ч. 1 ст. 201 ЦПК України суд зобов'язаний зупинити провадження у справі у разі неможливості розгляду цієї справи до вирішення іншої справи, що розглядається в порядку конституційного, цивільного, господарського, кримінального чи адміністративного судочинства.

Розгляд справи в загальному суді за позовом банку до поручителя-фізичної особи не залежить від наслідків розгляду справи господарським судом за позовом банку до боржника-юридичної особи. Таким чином, підстави для зупинення провадження у такій справі відсутні.

Неоднаковою є практика стосовно виконання зобов’язань за кредитним договором у випадку смерті боржника за наявності поручителя, спадкоємців. У деяких випадках суд, з'ясувавши факт смерті боржника, закривав провадження у справі на підставі п. 6 ч. 1 ст. 205 ЦПК України, виходячи з того, що дані правовідносини не допускають правонаступництва.

Згідно зі ст. ст. 553, 554 ЦК за договором поруки поручитель поручається перед кредитором боржника за невиконання ним свого обов’язку. У разі порушення такого зобов’язання боржник і поручитель відповідають як солідарні боржники, якщо договором поруки не встановлено додаткову (субсидіарну) відповідальність поручителя.

Якщо боржник помер, то в силу ст. 1282 ЦК спадкоємці зобов’язані задовольнити вимоги кредитора повністю, але в межах вартості майна, одержаного в спадщину.

Таким чином, спадкоємці боржника при умові прийняття спадщини є боржниками перед кредитором в межах вартості майна, одержаного в спадщину.

При наявності кредитного договору та договору поруки поручитель приймає на себе зобов’язання відповідати за виконання кредитного договору за боржника, а також за будь-якого боржника в разі переводу боргу чи смерті боржника (якщо таке зазначено в договорі поруки).

При цьому слід мати на увазі, що якщо в договорі поруки є умова про згоду поручителя відповідати за нового боржника, поручитель є відповідальним за виконання зобов’язання спадкоємцями (ч. 3 ст. 559 ЦК).

Відповідно до ст. 523 ЦК України порука або застава, встановлена іншою особою, припиняється після заміни боржника, якщо поручитель або заставодавець не погодився забезпечувати виконання зобов’язання новим боржником.

Також треба враховувати. що за ст. 607 ЦК зобов’язання припиняється неможливістю його виконання у зв’язку з обставиною, за яку жодна із сторін не відповідає.

У зв’язку з цим, враховуючи, що спадкоємці відповідають за борги спадкодавця в межах вартості майна, одержаного в спадщину, то при відсутності чи недостатності спадкового майна кредитне зобов’язання припиняється неможливістю виконання чи недостатністю спадкового майна.

Це означає, що в силу ч. 1 ст. 559 ЦК порука припиняється з припиненням забезпеченого нею зобов’язання. Тобто, порука припиняється в тій частині, в якій припиняється забезпечене нею кредитне зобов’язання, і поручитель солідарно зі спадкодавцями відповідає перед кредитором в межах вартості спадкового майна. 

Отже, убачається, що у разі смерті боржника за основним зобов’язанням, яке забезпечене договором поруки, за наявності правонаступника, який прийняв спадщину, необхідна згода поручителя відповідати за нового боржника, якщо договір поруки не містить як умову згоду поручителя відповідати за виконання зобов’язання перед будь-яким новим боржником у випадку переводу боргу за основним зобов’язанням.

Відповідно, за відсутності в договорі поруки згоди поручителя відповідати за правонаступника боржника у випадку невиконання чи неналежного виконання ним основного зобов’язання чи будь-якої іншої особи, покладення на нього такого обов’язку є неправомірним.

Крім того, при розгляді справ про задоволення вимог кредиторів при отриманні спадщини суди не завжди керувались ст. 1281 ЦК України та не враховували, що вимоги кредитора підлягають задоволенню в межах вартості майна, одержаного у спадщину, не з’ясовували чи відкрилась спадщина, чи наявне спадкове майно, його вартість.

Проте суди дійшли їх із порушенням норм матеріального та процесуального права.

За змістом ст. 1218, ч. 3 ст. 1231 ЦК України до складу спадщини входять усі права та обов’язки, що належали спадкодавцеві на момент відкриття спадщини і не припинилися внаслідок його смерті. До спадкоємця переходить обов’язок сплатити неустойку (штраф, пеню), яка була присуджена судом кредиторові зі спадкодавця за життя спадкодавця.

У порушення вимог ст. ст. 212 – 214 ЦПК України суди не з’ясували, чи є передбачені законом підстави для стягнення неустойки за неналежне виконання померлою особою зобов’язань за кредитним договором після його смерті.

Проте суди на ці положення закону уваги не звернули та не дали оцінки наданим відповідачем доказам. 

Спадкоємці несуть зобов’язання погасити нараховані відсотки і штрафи тільки в тому випадку, якщо вони вчинені позичальникові (спадкоємцеві) за життя. Інші нараховані зобов’язання фактично не пов’язані з особою позичальника і не можуть присуджуватися для сплати спадкоємцям.

Таким чином, обставинами, які мають юридичне значення для правильного вирішення спору між кредитором, спадкоємцем і поручителем про стягнення заборгованості за кредитним договором у випадку смерті боржника є: прийняття спадкоємцями спадщини; наявність та розмір спадкового майна; згода поручителя відповідати перед кредитором за будь-якого нового боржника; невиконання чи неналежне виконання позичальником зобов’язань за кредитним договором; пред’явлення позову до поручителя в межах строку, визначеного законодавством (ст. 1281 ЦК України).