На сьогодні в Україні широко використовується заповіт як форма розпорядження майном на випадок смерті. Відповідно до чинного законодавства (ст. 534 Цивільного кодексу УРСР) кожний громадянин може залишити за заповітом усе своє майно або частину його (не виключаючи предметів звичайної домашньої обстановки і вжитку) одній або кільком особам, як тим, що входять, так і тим, що не входять до кола спадкоємців за законом, а також державі або окремим державним, кооперативним та іншим громадським організаціям. Заповідач може у заповіті позбавити права спадкоємства одного, кількох або всіх спадкоємців за законом.
Як Кодекс у редакції 1922 р., так і нині чинний Цивільний кодекс не дає легального визначення поняття заповіту. Юридичні визначення є не чим іншим, як стислим розкриттям змісту того або іншого юридичного поняття. Тому потрібно, щоб юридичне визначення поняття заповіту, будучи стислим розкриттям його сутності, визначало головне.
Деякі аспекти даного питання вже раніше висвітлювались у спеціальній літературі юристами-цивілістами, а саме: М. Барщевським, Н. Бондаревим, М. Гордоном, В. Дроніковим, В. Серебровським, Т. Чепігою, Е. Ейдіновою та іншими науковцями, але залишаються не вирішеними деякі питання стосовно заповідальних розпоряджень, які виникли з прийняттям нового ЦК України.
Розглянувши основні риси, що характеризують сутність заповіту, вважаємо правильним визначення В. Дронікова, який вважає, що заповіт як юридичний акт, що не має юридичного характеру за життя укладача, і є одностороннім розпорядженням фізичної особи, зробленим у встановленій законом формі, про те, що повинно бути виконано після його смерті і головним чином відносно надання його майна на користь певних осіб.
Юридичний ефект заповіту як юридичної угоди настає після смерті заповідача, у зв'язку з чим заповіт може бути скасовано або змінено заповідачем у будь-який момент: «Заповідач вправі в будь-який час змінити або скасувати зроблений ним заповіт, уклавши новий» (ст. 544 ЦК УРСР). Інше положення суперечило б правилу, що будь-яка угода, що обмежує права заповідача скасувати або змінити заповіт, недійсна: «Ніхто не може бути обмежений у правоздатності або дієздатності інакше, як у випадках і в порядку, передбачених законом» (ст. 12 ЦК УРСР).
Заповіт як угода, що безпосередньо пов'язана з особою самого заповідача і така, яка виражає його волю про те, що повинно бути зроблено після його смерті, повинен бути зробленим особисто самим заповідачем, і у суворо визначеній формі. Заповіт - це формальна угода. Форма заповіту є необхідною зовнішньою умовою його дійсності, порушення якої тягне за собою недійсність самого заповіту (ст. 47 ЦК УРСР).
Нотаріуси та інші посадові особи, які вчиняють нотаріальні дії, посвідчують заповіти дієздатних громадян, які складені, й особисто відповідно до ст. 56 Закону України «Про нотаріат».
Заповіт не повинен містити в собі розпоряджень, які не відповідають вимогам закону (ст. 48 ЦК УРСР). Отже, сутність заповіту полягає в тому, що після смерті заповідача спадкоємцю надається право прийняти спадщину, для чого потрібна його згода.
Заповіт є не тільки актом розпорядження своїм майном, а й актом позбавлення спадщини: «Заповідач може в заповіті позбавити права спадкування одного, кількох або всіх спадкоємців за законом» (ч. 2 ст. 534 ЦК УРСР).
У заповіті можуть бути також і розпорядження немайнового характеру, як, наприклад, призначення виконавця заповіту тощо.
Заповіт є підставою закликання спадкоємців до спадщини. «Спадкування здійснюється за законом і за заповітом» (ст. 524 ЦКУРСР).