Від заповітів необхідно відрізняти договори про спадкування, в яких однією із сторін є спадкодавець, а іншою - одна або кілька осіб, уповноважених на отримання певного майна спадкодавця після його смерті. На відміну від заповіту, який набуває чинності лише з моменту смерті спадкодавця, договір про спадкування зобов'язує сторони з моменту його укладення і не може бути розірваний в односторонньому порядку.
Договори про спадкування докладно регламентовані законодавством Німеччини і Швейцарії; у Франції ж вони допускаються лише як виняток у деяких випадках, зокрема, між подружжям.
Таким чином, спадковий договір - давній цивілістичний інститут, відомий законодавству багатьох європейських країн. Оскільки даний вид договору нашими вченими-юристами визначений як такий, що більше тяжіє до спадкового права, зберігаючи при цьому всі риси цивільного договору, в новому Цивільному кодексі України вирішено подати правове регулювання відповідних відносин саме у шостій Книзі, присвяченій відносинам спадкування.
У статті 1321 нового ЦК України «Поняття «спадкового договору» дається таке його визначення: «За спадковим договором одна сторона (набувач) зобов'язується виконувати розпорядження другої сторони (відчужувача) і в разі його смерті набуває право власності на майно відчужувача». У ст. 1324 містяться роз'яснення щодо самого розпорядження: «Набувач у спадковому договорі може бути зобов'язаний вчинити певну дію майнового або немайнового характеру до відкриття спадщини або після її відкриття».
Отже, відповідно до ст. 1321 нового ЦК України відчужувач передає своє майно у власність набувачеві на випадок своєї смерті. Обов'язок відчужувача за цією статтею сформульовано так, начебто йдеться про реальний договір, за яким обов'язки сторін не можуть виникати раніше реальної передачі майна «в натурі», як це має місце в договорі довічного утримання, на відміну від договору консенсуального, наприклад, договору купівлі-продажу, за яким продавець не передає майно у власність, а зобов'язаний його передати, коли цей обов'язок буде виконано — чи в момент укладення договору, чи пізніше — залежить від умов конкретного договору.
Це означає, що право власності на визначене договором майно до смерті відчужувача у набувача не виникає. Отже, укладаючи цей договір, відчужувач ніякого майна не передає набувачеві, хоча на це вказано у визначенні спадкового договору. В усякому разі, відчужувач не передає майна набувачеві у власність, а про перехід майна на праві володіння та користування нічого не сказано ні у визначенні договору, ні в інших нормах, що регламентують відносини сторін цього договору. Проте коли майно не передається відчужувачем набувачеві за будь-якого права, то відчужувач обов'язково має прийняти на себе якісь інші обов'язки, оскільки з визначення договору ясно, що цей договір двосторонній.
Із змісту ст. 1326 нового ЦК України випливає, що відчужувач зобов'язаний не укладати договір на відчуження майна, з приводу якого укладено спадковий договір.
Нотаріус, який посвідчує спадковий договір, накладає на це майно заборону відчуження. Як визначено в ст. 1326, заповіт, яким відчужувач охопив майно, визначене у спадковому договорі, є нікчемним.
Отже, якщо визначити відносини, що виникають у договорі, не приховуючи його змісту, то це матиме такий вигляд: за спадковим договором одна сторона (відчужувач) зобов'язується не заповідати і не відчужувати визначене в договорі майно, яке у випадку смерті відчужувача переходить у власність другої сторони (набувача), а останній зобов'язується виконати певні дії майнового або немайнового характеру за розпорядженням відчужувача.