Від заповітів необхідно відрізняти до­говори про спадкування, в яких однією із сторін є спадкодавець, а іншою - одна або кілька осіб, уповноважених на отримання певного майна спадкодавця після його смер­ті. На відміну від заповіту, який набуває чинності лише з моменту смерті спадкодав­ця, договір про спадкування зобов'язує сторони з моменту його укладення і не може бути розірваний в односторонньому порядку.

Договори про спадкування докладно ре­гламентовані законодавством Німеччини і Швейцарії; у Франції ж вони допускають­ся лише як виняток у деяких випадках, зокрема, між подружжям.

Таким чином, спадковий договір - дав­ній цивілістичний інститут, відомий зако­нодавству багатьох європейських країн. Ос­кільки даний вид договору нашими вченими-юристами визначений як такий, що більше тяжіє до спадкового права, зберігаючи при цьому всі риси цивільного договору, в но­вому Цивільному кодексі України виріше­но подати правове регулювання відповід­них відносин саме у шостій Книзі, присвя­ченій відносинам спадкування.

У статті 1321 нового ЦК України «По­няття «спадкового договору» дається таке його визначення: «За спадковим догово­ром одна сторона (набувач) зобов'язується виконувати розпорядження другої сторони (відчужувача) і в разі його смерті набу­ває право власності на майно відчужува­ча». У ст. 1324 містяться роз'яснення щодо самого розпорядження: «Набувач у спад­ковому договорі може бути зобов'язаний вчинити певну дію майнового або немайнового характеру до відкриття спадщини або після її відкриття».

Отже, відповідно до ст. 1321 нового ЦК України відчужувач передає своє майно у власність набувачеві на випадок своєї смерті. Обов'язок відчужувача за цією статтею сформульовано так, начебто йдеть­ся про реальний договір, за яким обов'яз­ки сторін не можуть виникати раніше ре­альної передачі майна «в натурі», як це має місце в договорі довічного утримання, на відміну від договору консенсуального, наприклад, договору купівлі-продажу, за яким продавець не передає майно у влас­ність, а зобов'язаний його передати, коли цей обов'язок буде виконано — чи в мо­мент укладення договору, чи пізніше — за­лежить від умов конкретного договору.

Це означає, що право власності на ви­значене договором майно до смерті відчу­жувача у набувача не виникає. Отже, ук­ладаючи цей договір, відчужувач ніякого майна не передає набувачеві, хоча на це вказано у визначенні спадкового договору. В усякому разі, відчужувач не передає ма­йна набувачеві у власність, а про перехід майна на праві володіння та користування нічого не сказано ні у визначенні догово­ру, ні в інших нормах, що регламентують відносини сторін цього договору. Проте коли майно не передається відчужувачем набувачеві за будь-якого права, то відчужувач обов'язково має прийняти на себе якісь інші обов'язки, оскільки з визначення договору ясно, що цей договір двосторонній.

Із змісту ст. 1326 нового ЦК України випливає, що відчужувач зобов'язаний не укладати договір на відчуження майна, з приводу якого укладено спадковий договір.

Нотаріус, який посвідчує спадковий дого­вір, накладає на це майно заборону відчу­ження. Як визначено в ст. 1326, заповіт, яким відчужувач охопив майно, визначене у спадковому договорі, є нікчемним.

Отже, якщо визначити відносини, що виникають у договорі, не приховуючи його змісту, то це матиме такий вигляд: за спад­ковим договором одна сторона (відчужувач) зобов'язується не заповідати і не від­чужувати визначене в договорі майно, яке у випадку смерті відчужувача переходить у власність другої сторони (набувача), а останній зобов'язується виконати певні дії майнового або немайнового характеру за розпорядженням відчужувача.