Спадковий договір обмежує можливість відчужувача розпоряджатися за життя своїм майном, визначеним у договорі, і позбавляє його можливості розпорядитися ним і па випадок смерті шляхом складання заповіту, оскільки цей заповіт буде недійсним. Тому спадковий договір, передбачений у новому ЦК України, па підставі норм загальної частини цього Кодексу слід вважати таким, що суперечить загальним принципам Цивільного кодексу і має бути визнаним не дійсним.
Існують й інші недоліки. Так, визначаючи обов'язки набувача, слід було б підкреслити, що дії, до виконання яких може бути зобов'язаний набувач, мають бути правомірними. Необхідно також було б узгодити норми спадкового договору з іншими нормами спадкового права. Слід вирішити й ряд інших питань, які можуть виникнути у зв'язку з переходом майна померлого до набувача за спадковим договором; зокрема, визначити підстави визнання такого договору недійсним, висвітлити питання, чи мають право кредитори відчужувача висувати претензії до набувача майна, тощо.
Однак коли б усі ці зауваження були враховані, то і у цьому разі поява в новому ЦК України «спадкового договору», на наш погляд, не може викликати схвалення, бо на заваді стоять інтереси тих, кого необхідно передусім захищати. Так, не можна не враховувати той факт, що за допомогою спадкового договору можна позбавити своїх спадкоємців так званої обов'язкової частки в спадщині.
Відповідно до ст. 1260 нового ЦК України неповнолітні, повнолітні непрацездатні діти спадкодавця, а також один з подружжя, що пережив іншого, який є непрацездатним, та непрацездатні батьки спадкують незалежно від змісту заповіту половину частки, яка належала б кожному з них у разі спадкування за законом. Право на обов'язкову частку передбачено чинним ЦК УРСР (ст. 535), тільки на неї мають право, крім зазначених осіб, ще й непрацездатні утриманці спадкодавця.
Саме виходячи з усіх наведених міркувань і ставиться сьогодні питання про недоцільність у такому вигляді включення спадкового договору до нового ЦК України.
Заповіт як розпорядження спадкодавця про своє майно набуває юридичного значення лише після його смерті. Проте саме тому для дійсності заповіту потрібна його достовірність та істинність, тобто відповідність волі заповідача зовнішній формі її виявлення.
Законодавство зарубіжних країн надає великого значення формі заповіту, що диктується необхідністю вірогідно встановити останню волю заповідача. Недотримання продиктованих законом формальних вимог призводить до недійсності заповіту.
Законодавство країн континентальної Європи передбачає такі основні форми заповіту: власноручний заповіт, заповіт у формі привселюдного акта, таємний заповіт.
Власноручний заповіт - це заповіт, цілком написаний самим заповідачем, підписаний і датований ним, що покликано зменшити можливість підробки. Ця форма є найпоширенішою в силу простоти укладання і можливості дотримання таємниці заповіту. В той самий час вона не позбавлена недоліків, до яких варто віднести небезпеку загибелі або втрати заповіту, а також такого впливу третіх осіб, який може призвести до перекручування волі заповідача.