Заповіт як підстава спадкування: Як правильно офрмити заповіт

На сьогодні в Україні широко вико­ристовується заповіт як форма роз­порядження майном на випадок смерті. Відповідно до чинного законодав­ства (ст. 534 Цивільного кодексу УРСР) кожний громадянин може залишити за за­повітом усе своє майно або частину його (не виключаючи предметів звичайної до­машньої обстановки і вжитку) одній або кільком особам, як тим, що входять, так і тим, що не входять до кола спадкоємців за законом, а також державі або окремим дер­жавним, кооперативним та іншим громад­ським організаціям. Заповідач може у за­повіті позбавити права спадкоємства одного, кількох або всіх спадкоємців за законом.

Як Кодекс у редакції 1922 р., так і ни­ні чинний Цивільний кодекс не дає легаль­ного визначення поняття заповіту. Юридич­ні визначення є не чим іншим, як стислим розкриттям змісту того або іншого юридич­ного поняття. Тому потрібно, щоб юридичне визначення поняття заповіту, будучи стис­лим розкриттям його сутності, визначало головне.

Деякі аспекти даного питання вже ра­ніше висвітлювались у спеціальній літера­турі юристами-цивілістами, а саме: М. Барщевським, Н. Бондаревим, М. Гордоном, В. Дроніковим, В. Серебровським, Т. Че­пігою, Е. Ейдіновою та іншими науковцями, але залишаються не вирішеними деякі питання стосовно заповідальних розпоря­джень, які виникли з прийняттям нового ЦК України.

Розглянувши основні риси, що характе­ризують сутність заповіту, вважаємо пра­вильним визначення В. Дронікова, який вва­жає, що заповіт як юридичний акт, що не має юридичного характеру за життя укла­дача, і є одностороннім розпорядженням фізичної особи, зробленим у встановленій законом формі, про те, що повинно бути виконано після його смерті і головним чи­ном відносно надання його майна на ко­ристь певних осіб.

Юридичний ефект заповіту як юридич­ної угоди настає після смерті заповідача, у зв'язку з чим заповіт може бути скасовано або змінено заповідачем у будь-який мо­мент: «Заповідач вправі в будь-який час змінити або скасувати зроблений ним запо­віт, уклавши новий» (ст. 544 ЦК УРСР). Інше положення суперечило б правилу, що будь-яка угода, що обмежує права запові­дача скасувати або змінити заповіт, недій­сна: «Ніхто не може бути обмежений у правоздатності або дієздатності інакше, як у випадках і в порядку, передбачених за­коном» (ст. 12 ЦК УРСР).

Заповіт як угода, що безпосередньо по­в'язана з особою самого заповідача і така, яка виражає його волю про те, що повинно бути зроблено після його смерті, повинен бути зробленим особисто самим заповідачем, і у суворо визначеній формі. Заповіт - це формальна угода. Форма заповіту є необ­хідною зовнішньою умовою його дійсності, порушення якої тягне за собою недійсність самого заповіту (ст. 47 ЦК УРСР).

Нотаріуси та інші посадові особи, які вчиняють нотаріальні дії, посвідчують за­повіти дієздатних громадян, які складені, й особисто відповідно до ст. 56 Закону України «Про нотаріат».

Заповіт не повинен містити в собі роз­поряджень, які не відповідають вимогам закону (ст. 48 ЦК УРСР). Отже, сутність заповіту полягає в тому, що після смерті заповідача спадкоємцю надається право прийняти спадщину, для чого потрібна йо­го згода.

Заповіт є не тільки актом розпоря­дження своїм майном, а й актом позбав­лення спадщини: «Заповідач може в запо­віті позбавити права спадкування одного, кількох або всіх спадкоємців за законом» (ч. 2 ст. 534 ЦК УРСР).

У заповіті можуть бути також і розпоря­дження немайнового характеру, як, напри­клад, призначення виконавця заповіту тощо.

Заповіт є підставою закликання спад­коємців до спадщини. «Спадкування здійс­нюється за законом і за заповітом» (ст. 524 ЦКУРСР).

Договори про спадкування докладно ре­гламентовані законодавством Німеччини і Швейцарії; у Франції ж вони допускають­ся лише як виняток у деяких випадках, зокрема, між подружжям [Там само].

Таким чином, спадковий договір - дав­ній цивілістичний інститут, відомий зако­нодавству багатьох європейських країн. Ос­кільки даний вид договору нашими вченими-юристами визначений як такий, що більше тяжіє до спадкового права, зберігаючи при цьому всі риси цивільного договору, в но­вому Цивільному кодексі України виріше­но подати правове регулювання відповід­них відносин саме у шостій Книзі, присвя­ченій відносинам спадкування.

У статті 1321 нового ЦК України «По­няття «спадкового договору» дається таке його визначення: «За спадковим догово­ром одна сторона (набувач) зобов'язується виконувати розпорядження другої сторони (відчужувача) і в разі його смерті набу­ває право власності на майно відчужува­ча». У ст. 1324 містяться роз'яснення щодо самого розпорядження: «Набувач у спад­ковому договорі може бути зобов'язаний вчинити певну дію майнового або немайнового характеру до відкриття спадщини або після її відкриття».

Отже, відповідно до ст. 1321 нового ЦК України відчужувач передає своє майно у власність набувачеві на випадок своєї смерті. Обов'язок відчужувача за цією статтею сформульовано так, начебто йдеть­ся про реальний договір, за яким обов'яз­ки сторін не можуть виникати раніше ре­альної передачі майна «в натурі», як це має місце в договорі довічного утримання, на відміну від договору консенсуального, наприклад, договору купівлі-продажу, за яким продавець не передає майно у влас­ність, а зобов'язаний його передати, коли цей обов'язок буде виконано — чи в мо­мент укладення договору, чи пізніше — за­лежить від умов конкретного договору.

Це означає, що право власності на ви­значене договором майно до смерті відчу­жувача у набувача не виникає. Отже, ук­ладаючи цей договір, відчужувач ніякого майна не передає набувачеві, хоча на це вказано у визначенні спадкового договору. В усякому разі, відчужувач не передає ма­йна набувачеві у власність, а про перехід майна на праві володіння та користування нічого не сказано ні у визначенні догово­ру, ні в інших нормах, що регламентують відносини сторін цього договору. Проте коли майно не передається відчужувачем набувачеві за будь-якого права, то відчужувач обов'язково має прийняти на себе якісь інші обов'язки, оскільки з визначення договору ясно, що цей договір двосторонній.

Із змісту ст. 1326 нового ЦК України випливає, що відчужувач зобов'язаний не укладати договір на відчуження майна, з приводу якого укладено спадковий договір.

Нотаріус, який посвідчує спадковий дого­вір, накладає на це майно заборону відчу­ження. Як визначено в ст. 1326, заповіт, яким відчужувач охопив майно, визначене у спадковому договорі, є нікчемним.

Отже, якщо визначити відносини, що виникають у договорі, не приховуючи його змісту, то це матиме такий вигляд: за спад­ковим договором одна сторона (відчужувач) зобов'язується не заповідати і не від­чужувати визначене в договорі майно, яке у випадку смерті відчужувача переходить у власність другої сторони (набувача), а останній зобов'язується виконати певні дії майнового або немайнового характеру за розпорядженням відчужувача.

Спадковий договір обмежує можливість відчужувача розпоряджатися за життя сво­їм майном, визначеним у договорі, і поз­бавляє його можливості розпорядитися ним і па випадок смерті шляхом складання заповіту, оскільки цей заповіт буде недійс­ним. Тому спадковий договір, передбачений у новому ЦК України, па підставі норм загальної частини цього Кодексу слід вва­жати таким, що суперечить загальним прин­ципам Цивільного кодексу і має бути ви­знаним не дійсним.

Існують й інші недоліки. Так, визнача­ючи обов'язки набувача, слід було б під­креслити, що дії, до виконання яких може бути зобов'язаний набувач, мають бути правомірними. Необхідно також було б уз­годити норми спадкового договору з інши­ми нормами спадкового права. Слід вирі­шити й ряд інших питань, які можуть ви­никнути у зв'язку з переходом майна по­мерлого до набувача за спадковим догово­ром; зокрема, визначити підстави визнан­ня такого договору недійсним, висвітлити питання, чи мають право кредитори відчужувача висувати претензії до набувача майна, тощо.

Однак коли б усі ці зауваження були враховані, то і у цьому разі поява в ново­му ЦК України «спадкового договору», на наш погляд, не може викликати схвален­ня, бо на заваді стоять інтереси тих, кого необхідно передусім захищати. Так, не мо­жна не враховувати той факт, що за допо­могою спадкового договору можна позба­вити своїх спадкоємців так званої обов'яз­кової частки в спадщині.

Відповідно до ст. 1260 нового ЦК Ук­раїни неповнолітні, повнолітні непрацездатні діти спадкодавця, а також один з подруж­жя, що пережив іншого, який є непраце­здатним, та непрацездатні батьки спадкують незалежно від змісту заповіту полови­ну частки, яка належала б кожному з них у разі спадкування за законом. Право на обов'язкову частку передбачено чинним ЦК УРСР (ст. 535), тільки на неї мають право, крім зазначених осіб, ще й непра­цездатні утриманці спадкодавця. Ця частка належала б цим спадкоємцям при спад­куванні за законом. До сьогодні цю норму ніяк не можна було обійти: кому б спадко­давець не заповідав майно, а зазначені особи все одно отримають вказану частку. Тепер же, після прийняття нового ЦК Ук­раїни, цю проблему можна буде вирішити дуже просто: за спадковим договором можна все своє майно залишити будь-кому і ці «обов'язкові» спадкоємці нічого не отри­мають.

Саме виходячи з усіх наведених мірку­вань і ставиться сьогодні питання про не­доцільність у такому вигляді включення спадкового договору до нового ЦК України.

Заповіт як розпорядження спадкодавця про своє майно набуває юридичного зна­чення лише після його смерті. Проте саме тому для дійсності заповіту потрібна його достовірність та істинність, тобто відповід­ність волі заповідача зовнішній формі її виявлення.

Законодавство зарубіжних країн надає великого значення формі заповіту, що ди­ктується необхідністю вірогідно встанови­ти останню волю заповідача. Недотриман­ня продиктованих законом формальних ви­мог призводить до недійсності заповіту.

Законодавство країн континентальної Європи передбачає такі основні форми за­повіту: власноручний заповіт, заповіт у формі привселюдного акта, таємний запо­віт.

Власноручний заповіт - це заповіт, цілком написаний самим заповідачем, під­писаний і датований ним, що покликано зменшити можливість підробки. Ця форма є найпоширенішою в силу простоти укла­дання і можливості дотримання таємниці заповіту. В той самий час вона не позбав­лена недоліків, до яких варто віднести не­безпеку загибелі або втрати заповіту, а також такого впливу третіх осіб, який може при­звести до перекручування волі заповідача.